За бідну гадюку замовте слівце
Часто, одне лише нагадування «ім’я» цієї змії у багатьох викликає відразу, а то й страх, навіть у тих випадках коли це безпосередньо до самих змій чи їх дій не відноситься. В нашому випадку мова піде про конкретного представника родини змій, які ніяким чином не пов’язані з представниками людського роду. З давніх давен й до наших днів цим словом «чорнили» абсолютно всіх змій в незалежності від їх систематичного походження. Але в науці – це окрема, з чітко вираженими ознаками родина, яка включає в себе багатьох отруйних змій, що мешкають в основному в тропічних та субтропічних країнах.
В Україні зустрічається лише два види цієї родини – гадюка звичайна, мешканка лісової зони (полісся) та гадюка степова (Vipera renardi). Наукова назва цього виду мало відповідає його місцю проживання, так як природних степів в Україні вже практично не лишилося. Тому гадюка степова виявилась найбільш постраждалою від сільськогосподарської діяльності людини.
Цей вид не володіє досить широкими адаптивними можливостями як інші його плазуючі побратими, наприклад вужі, полози, для яких буває вистачає навіть лісосмуг, випасів, пустирів, балок та інш., що дають хоч і не повноцінні але достатні для проживання умови. Гадюка степова принципово не визнає різноманітні види агроландшафтів, тому зустрічається лише на степових ділянках, які ще де-не-де зберігаються, наприклад на півдні та сході країни.
В нашому регіоні – це Нижньодніпровські піски, які вже давно в більшій мірі покриті монокультурою соснових насаджень, але на окремих ділянках збереглися гайки (колки) з ділянками степу, цілком придатні для проживання цього виду змій. До останнього часу так воно й було – гадюка степова була не просто звичайна, але й порівняно досить чисельна. Здавалося б, цьому звичному, для місцевих жителів, виду нічого не загрожує, але за останні п’ять років все змінилося. Чисельність гадюки спочатку почала знижуватись, а в останній період стрімко рухається до одиничних позначок, в будь якому випадку автор не спостерігав цю змію в останні два роки, хоча раніше нараховував 1-2 особини на декілька кілометрів «степової прогулянки» в тому числі у власному дворі в селі Василівка. Більшість читачів напевно видихнуть з полегшенням, мовляв так їм «гадам» і треба та напевно, точно зроблять помилку. Може помилково і я рахую, що людський егоїзм до навколишньої природи безмежний, тому вважаю за необхідне провести коротке знайомство з «фігурантом цієї справи». Скажімо відверто ця змія куцувата (невеличка), найчастіше не більше пів- метра в довжину, сіренька й непримітна, на відміну від тих же вужів, та дуже консервативна в забарвленні. Не дивлячись на заяви деяких авторів, за три десятиліття спостережень особисто мені не траплялося зустріти ні чорних, ні кардинально коричневих представників – тільки нажаль а може й на щастя — лише всі відтінки сірого.
Відмінна характеристика – чорна зигзагоподібна полоса вздовж хребта й типові для всього сімейства гадюк – веретеноподібній досить «вгодований» тулуб зі сплющеною головою й коротким хвостом. Місцева назва – сєрка, як найкраще характеризує цю змію, як за зовнішнім виглядом так й за її характером, отож сплутати її з іншими представниками плазунів неможливо, тим паче що на відміну від них ні повзати довго по гілкам, ні плавати далеко вона не вміє, та й «спринтерською швидкістю» також не володіє. Якщо до цього додати не занадто токсичний та відповідно не дуже смертельний яд, багато стає зрозумілим. Ця змія дуже вразлива для будь-якого хижака, чи то для їжака, чи чаплі. Тому їй доводиться бути «змією підколодною», тобто її безпека дуже залежить від наявності на місцевості підходящих схованок. Хоча головний ворог степової гадюки, в першу чергу, – людина. Для людини укус її дуже болючий, але не небезпечний ні для життя, ні для здоров’я не лише дорослої людини, але й дитини (тому вакцини від укусу степової гадюки не існує).
Раніше досить часто укуси отримували місцеві жителі під час заготівлі сіна, чи діти котрим здумалося схопити за хвіст «цікаву іграшку», при цьому відпочиваючі та туристи зазвичай нічим не ризикують. Отримати це «посвячення в переляканих лицарів ордену змії» досить важко, для цього необхідно наступити босою ногою, чи всістися в такому ж форматі на саму змію, котра зазвичай категорично проти й старається при зустрічі з людиною як найшвидше дати драпака чи попередити про свою присутність шипінням чи хибними випадами.
Зараз як для людей і цієї змії головним ворогом стають не всі докупи взяті хижаки, а зміни кліматичних умов взагалі і зокрема у нашому регіоні (Нижньодніпровських піщаних арен). Фактична відсутність зими приводить до зміни таких необхідних степовій гадюці умов для сплячки й порушення сезонних життєвих біоритмів. Інші види якось адаптуються, в будь-якому випадку їхня чисельність не змінюється, але для нашої гадюки це смертельний удар – адже ця змія досить холодостійка. Стабільний холод створює можливості для повноцінної сплячки, а при тривалих відлигах і відповідно пробудженнях гадюка швидко вичерпує свої «внутрішні ресурси». Навесні виходячи занадто рано зі своїх зимувальних схованок вже достатньо виснаженою та не маючи сил для шлюбних ігор, спарювання чи активного пошуку провіанту, змію й тут чекає новий удар – відсутність в цю пору року основного виду харчування. На відміну від своїх найближчих «родичів» гадюка степова харчується в основному (хоч як це й не дивно) кониками й сараною і лише в невеликій кількості ящірками та гризунами, що є наслідком слабкості отрути й малою фізичною силою, що унеможливлює здатність втримати відносно велику здобич. Та й основний «стрибаючий» корм з’являється набагато пізніше, навіть занадто пізно (не раніше травня-червня), до того ж ще й в меншій кількості ніж раніше, все через ті ж кліматичні зміни. Ось такі невеселі дилеми та перспективи існування виду або його оперативної адаптації. Можливо хоча б в цій ситуації ми, люди, почнемо відноситись до цього рідкісного, «багатостраждального» виду змій без майже вродженої агресії не як до ворога — а як до досить замкнутого сусіда по планеті Земля якому твої справи зовсім не цікаві і від якого, якщо ти його не чіпаєш, зла тобі ніколи не буде.
І приклади такого відношення є, вірніш були на Кінбурнській косі, достатньо згадати дядю Яшу з «Ковалівської саги» який ризикуючи здоров’ям роками виносив гадючок на безпечні простори для їх життя.
Пам'ятна монета НБУ
Р.S.І як раніше казали: «..в той час коли верстався номер, коли стаття була вже написана ще одна велика біда прийшла на Кінбурн як до місцевих людей так і не менш шанованих інших його аборигенів теплокровних та й не дуже — для всіх стала загрозою повінь від руйнування дамби Каховської ГЕС. Затопило біля 2500 гектар прилиманських територій, села Василівка і Покровське, в тому числі і оселищ гадюки степової, що створило загрозу насамперед для життя потомству, молоді змій. Зрозуміло що на фоні відчаю місцевих жителів Кінбурна особливо в період 6-10 червня 2023 року та й весь останній страшний, буремний військовий час не до проблем якоїсь гадючки, але своє слово за неї я замовив, вибачайте…».
Маркауцан Олег
Науковий співробітник НДВ
НПП «Білобережжя Святослава»