Одеські персоналії в Очакові девʼяностих (Частина 6)
Євген Миколаєвич Кондратьєв
Кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри загальної і молекулярної фізики, в Очакові з літа 1997 року, коли Одеським відділенням МФВ «Відродження» він був включений до складу тренерів І Всеукраїнської школи юних математиків і програмістів за напрямком, який тоді ще умовно називався компʼютерною фізикою (КФ). На початковому етапі КФ була, як кажуть в Одесі, «сборной солянкой», що включала різні задачі комп’ютерного моделювання фізичних явищ і десь перегукувалась з курсом Олександра Флорко. Щоправда, з ухилом в бік машинного моделювання. І тут є одна цікавинка. Справа в тому, що в подальшому приїхати зі своїм спецкурсом Євгена Миколайовича спонукали саме ліцеїсти. А було це так.
Літня школа проводилась для спеціально відібраних по всій Україні призерів олімпіад не нижче обласної. По окремій програмі в другу зміну за направленням Міносвіти працювала також збірна команда України з інформатики перед Міжнародною олімпіадою. Однією з умов проведення школи було те, що учні Очаківського ліцею мають право за бажанням відвідувати без будь-яких квот будь-які секції, оскільки це не потребувало від Фонду додаткових витрат на проживання і харчування учасників. Нашим найважче було на напрямку «Олімпіадна математика», дехто залишив цю секцію і продовжив свої літні канікули. Однак ми помітили, що до Євгена Миколаєвича наші ходять стабільно і найбільше. Декілька разів ми акцентували на цьому увагу в розмовах і врешті-решт вирішили з початком навчального року провести апробацію курсу Кондратьєва в старших класах під тією ж назвою КФ. Вже в жовтні, через 3,5 місяці Євген Миколаєвич привіз на університетський тиждень початкову версію курсу яка включала і елементи механіки космічного польоту (МКП). МКП в 1998, через рік, було винесено окремо на 4 курс ліцею (11 клас) замість одного з інших курсів. В подальшому, як і курс Шевчука з синергетики, вступний курс КФ Кондратьєва було допрацьовано, доповнено, приведено до вимог освітнього стандарту і включено в університетську програму. Як говорив мені Шевчук, це був другий університетський курс з очаківським корінням.
В силу певних обставин Євген Миколаєвич приймав участь в проведенні університетських тижнів лише в 1997-1998 роках. Можливості для тривалого спілкування практично не було, та й бачились в Одесі ми головним чином в інституті горіння, коли я дуже рідко заходив туди до Шевчука. Найчастіше це було повʼязано з візитами до розташованого поряд геолого-географічного факультету. Тому мені важко сказати щось відносно його біографії, тим більше що Євген Миколаєвич, на жаль, рано пішов з життя. До того ж в силу його вродженої скромності від нього, як і від О.В. Флорко рідко можна було почути бодай якусь розповідь про себе. В усякому разі мені це не вдалося жодного разу.
Під час проведення університетських тижнів у мене склалося враження, що він найбільше цінує в людях професіоналізм і порядність, якості якими сам був наділений в надлишку. До того ж це була трудолюбива, стримана і розсудлива людина. Багато спільних поглядів і рис характеру, на мій погляд, єднали його з Флорко і Кореновським. Я завжди бачив його в спокійному, врівноваженому стані.
Участь Євгена Миколаєвича в житті ліцею не обмежувалася лише літньою школою ISSEP та читанням спецкурсу. В кінці жовтня 1998 року він разом з Шевчуком і автором цих рядків представляв ліцей на обласній (м. Миколаїв) конференції директорів та вчителів інформатики навчальних закладів області з питань ефективного впровадження ІТ в навчальний процес. Конференцію проводило обласне управління освіти. На ній він досить сміливо, аргументовано і зі знанням справи з трибуни все дуже швидко і чітко розставив по місцях. Поклавши тим самим край тривалим малопродуктивним суперечкам. При цьому зіслався в тому числі і на літню школу 1997 року, і на свій спецкурс, і на вимоги до студентів. Також чітко обґрунтував типові вимоги до апаратної частини шкільної техніки. Ми з Шевчуком бачили як дехто з директорів спілкувався з ним в кулуарах, брав номер телефону. А від декого з них, з ким ми були в приятельських стосунках, після виступу Кондратьєва вже по закінченню конференції я отримав поздоровлення.
Руслан Євгенович Хома
Наймолодший із всіх членів виїзної бригади і взагалі представників університету, хто відвідував ліцей за час моєї каденції. До складу команди Шевчука був делегований хіміко-фармацевтичним факультетом, щоправда тоді він називався хімічним, але на спеціальність Фармацевтична хімія наші випускники вже отримували рекомендації.
Роботу в ліцеї розпочав з 1995 року, будучи ще аспірантом. Це був молодий, веселий і життєрадісний юнак родом з одного з районів Миколаївщини, я вже не памʼятаю якого саме (здається Єланецького). Стосовно його біографії мені говорити зараз просто, адже на той час вона в нього лише починалась: закінчив університет, вступив до аспірантури, був включений до складу Очаківської бригади. Сьогодні наш Руслан вже Руслан Євгенович, доктор хімічних наук, професор і заступник директора одного з інститутів в системі Академії Наук. Однак звʼязку зі своїм факультетом не втратив.
В ліцеї працював як правило на старших курсах з метою відбору разом з нашим викладачем хімії найбільш здібних хіміків з числа ліцеїстів. Зосереджувався на найбільш складних питаннях шкільного курсу та відповідних задачах, наприклад, окислювально-відновні реакції. Як і більшість членів команди Шевчука вів профорієнтаційну роботу, допомагав хімічними реактивами та посудою. Користувався особливою увагою ліцеїстів в силу свого віку.
Спочатку мені здалося, що він почувається не зовсім комфортно в оточенні старших та іменитих колег з різних факультетів, багатьох з яких він вперше побачив можна сказати в Очакові. Однак все склалося добре, дружня атмосфера, досвідчені старші колеги часто ставилися до Руслана з неприкритими дружнім гумором і теплотою, частими були жарти які Руслана підбадьорювали. Дуже швидко він прекрасно вписався в колектив, але тепле відношення до нього з боку всіх нас, включаючи і очаківських викладачів, залишилося. Руслан вечорами почувався комфортно, розковано і часто сам був ініціатором тих чи інших розмов або жартів коли це дозволяла обстановка. Наприклад, не було нікого з посторонніх. Інколи Шкляєв його жартома називав «вечным дежурным по роте». Однак це говорилося так, що лише підкреслювало тепле ставлення до Руслана і він це правильно розумів.
Якщо треба було мимоходом допомогти по господарській частині, наприклад, проходячи мимо залізти в водопровідний колодязь і відкрити задвижку, що для декого з працівників господарчої частини було фізично важко – Руслан миттєво, радо і не напружуючись допомагав. Потім у мене запитували що то за хлопчина, може йому хоча б торт купити?
На початку були думки покласти на Руслана організацію найважливішого ритуалу тижня – організацію сауни в четвер. Та ми його звільнили від цього – дуже скоро все це взяли на себе наші шефи (в/ч А-2637) та викладач фізвиховання Л.Погодаєв.
Пригадую як одного разу я віз університетське журі на захист курсових робіт ліцеїстів. Їдучи по Софіївській в бік Пересипського мосту помічаємо на тротуарі бадьоро крокуючого Хому. Зупиняємось, розмовляємо, пояснюємо куди прямуємо. Хтось жартома, здається Шевчук, пропонує поїхати з нами. І Руслан майже не задумуючись, що називається «налегке» без будь-яких речей в легенькому піджачку (це був квітень місяць) приєднується до журі. А десь на півдорозі до Очакова він раптом згадав, що не врахував деякі важливі обставини і тому можуть бути проблеми. Ми трохи посміялися. Але все втряслося, хоча і не без дзвінків в Одесу. З поселенням проблеми вирішили, посвідчення про відрядження виписали в ліцеї. До того ж присутність ще одного члена журі на захисті була доречною бо в той рік у нас дійсно була трохи більша кількість курсових робіт по хімії і екології.
Мені завжди з теплотою згадується той жвавий юнак з доброю душею. Знаю, що до цього часу з ним підтримують стосунки вже згадувані нами Шевчук, Поліщук, Ахмеров з якими я спілкуюсь. На жаль ми з Русланом не бачились давно, десь з 2006 року.
Микола Володимирович Хитрич
Микола Володимирович приймав участь в проведенні університетських тижнів не більше трьох раз (здається навіть два) в кінці девʼяностих і був делегований від хімічного факультету в ті моменти коли не міг приїхати Хома. Кандидат хімічних наук, доцент, випускник хімічного факультету Одеського університету 1983 року.
Добре памʼятаю як жовтневим недільним вечором зустрічаючи бригаду вперше побачив Миколу Володимировича. Я вже знав, що на заміну Хомі прибуде новий хімік. Тому відразу зрозумів хто це. Нас тут же, відразу після прибуття на вже освітлений вечірній двір ліцею познайомив Аркадій Кореновський. Говорять, що треба довіряти першому враженню. Враження було дуже приємне, досі памʼятаю відчуття симпатії з першого погляду на Миколу Володимировича. Його зовнішність, виправка одночасно випромінювали інтелігентність і впевненість, як на мене це досить рідке поєднання рис характеру.
Я не берусь судити як в моменти його замін Руслана Євгеновича Хоми йшла передача естафети, але можу сказати, що Микола Васильович найбільше акцентував увагу на задачах підвищеної складності з різних тем з паралельним поглибленням при необхідності шкільного матеріалу, на тому, що зараз би назвали ЗНО.
В позаурочний час моє перше враження про Миколу Володимировича лише підтвердилось. Відчувалася непідробна повага до нього з боку тих хто знав його відносно давно. В подальшому під час зустрічей в університеті він обовʼязково вважав за потрібне проінформувати про успіхи наших випускників у яких він викладав. Жартував дуже рідко, але дуже влучно.
Власне це і все що запамʼяталось, оскільки, не зважаючи на наші зустрічі в подальшому на факультеті, для тривалого спілкування обставини не склалися.
Ігор Олександрович Сучков
На жаль занадто рано пішов з життя. Був делегований геолого-географічним факультетом (ГГФ) університету. Доктор геолого-мінералогічних наук, професор кафедри загальної і морської геології, заступник декана ГГФ. В ліцеї з метою профорієнтації викладав вступний курс загальної геології.
Треба сказати, що в його роботі в силу специфіки предмета зустрічалися педагогічні труднощі. Для ліцеїстів це був дуже незвичний предмет, що вимагав деякої перебудови мислення. Одного разу запитували мене чи вірю я в те, що з каменю можна отримати стільки інформації скільки говорить Сучков. Я на це відповідав, що Ігор Олександрович знає про що говорить, до того ж геологія це ще й фізика та хімія а не лише камені. Ми мали можливість спілкуватися як в Одесі так і в Очакові, на факультеті Ігор одного разу спеціально знайшов час щоб показати мені мінералогічну колекцію. А це зайняло десь півтори години, фактично пару. Адже окремі експонати дійсно зачаровували, особливо добуті з дна морів і океанів, а Ігор готовий був багато розповідати про них. Справа в тому, що Ігор Олександрович багато займався свого часу саме морською геологією і коли в університеті ще була своя флотилія науково-дослідних кораблів приймав участь в морських експедиціях, багато плавав.
Наслідком тієї екскурсії цього стало те, що з часом по ініціативі Шевчука і з допомогою Сучкова ми створили в ліцеї свою невеличку експозицію як мікрофіліал палеонтологічного та мінералогічного музею університету.
Спеціально виготовлені вітражі розміщалися в коридорі першого поверху і містили головним чином палеонтологічні експонати (кафедра палеонтології відносилась до ГГФ), а також передані Русовим після повернення з Антарктиди мінерали та уламок Сіхоте-Алінського метеорита (надчистий космічний нікель), подарований мені ще за кілька років до відкриття ліцею Крамером та Шестакою в обсерваторії. Інколи ця експозиція використовувалась для цілей навчального процесу. І це були не муляжі, а думаю, найдорожчий (серед шкіл області так точно) шкільний демонстраційний посібник.
В плані особистого спілкування розговорити Ігоря, як і Флорко, Головко, Кондратьєва було не дуже просто. Він був скромною людиною, завжди зосередженою на проблемах своєї науки. Навіть під час університетського тижня працював допізна, якщо не було якихось заходів, наприклад, вечір в ліцеї . Часто телефонував в Одесу в справах. Я навіть попросив сторожів під час чергування в будь який час дозволяти йому доступ до телефону і попередив про це Ігоря. Разом з тим я не можу сказати, що він вів себе замкнуто, ні. Просто вмів себе відповідним чином поставити не випадаючи з компанії і загального дискурсу.
В.Усіченко
Газета «Чорноморська зірка» №1 від 14.01.2022 г.