“Третя — зайва?” Що буде зі школою №3?
8 липня відбулась сесія Очаківської міської ради, на якій знов найгарячішим питанням стало припинення діяльності Очаківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №3 шляхом реорганізації (приєднання). Ще до початку сесії під мерією зібрались схвильовані протестувальники – учні Очаківської ЗОШ №3, їхні батьки та вчителі. Вони були в розпачі, чому не рахуються з їхньою думкою: «Мы просим прислушаться к нашему мнению. Наши дети не понимают, для чего нужно закрывать школу». Зі слів учителів, тільки 3 педагоги з 21 можуть бути працевлаштовані після закриття школи, а інші 18 чоловік, не рахуючи технічний персонал, залишаться без засобів існування. Раніше, 1 липня, проводилась акція «ЗОШ №3 - ЗБЕРЕЖИ», під час якої учні разом з вчителями малювали плакати, які агітують місцеву владу зберегти їхню рідну школу.
Під час сесії виступив заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів влади Васьков О.В.: «Враховуючи економічну та демографічну ситуацію, яка склалася загалом як у державі, так і в м. Очаків, а також необхідність проведення оптимізації загальноосвітніх закладів, прийняття даного рішення актуальне саме зараз. За останні 16 років кількість учнів у загальноосвітніх закладах країни зменшилась майже вдвічі – 6,8 млн. учнів у 1999 р. і 3,8 млн. учнів у 2015 р. Аналогічна ситуація і в м. Очаків. За останні 10 років кількість школярів скоротилась на 1102 особи, з 2437 чол. cтаном на 01.01.2014 р. до 1335 чол. станом на 01.01.2015 р. При загальній проектній потужності всіх загальноосвітніх навчальних закладів м. Очаків 2556 учнів, на сьогодні в них навчається лише 1279 учнів. Держава виділяє кошти не на кількість шкіл, а на кількість учнів».
Отже, якщо учнів з кожним роком все менше, то і сума виділених коштів з державної субвенції також зменшується, а, відповідно, і на утримання школи коштів з місцевого бюджету потрібно набагато більше. Олексій Віталійович запропонував перевести всіх учнів ЗОШ №3 до ЗОШ №1, адже там, за його словами, недобір дітей майже половина (замість 540 учнів сьогодні в першій школі навчаються лише 285 дітей). Він запевнив, що всі учні третьої школи зможуть розміститися у повному складі в Очаківській ЗОШ №1. Також Олексій Віталійович підкреслив, що закриття третьої школи – це вимушений крок.
Було багато суперечок з цього питання, але врешті голосування відбулось. Результат – рішення про припинення діяльності Очаківської ЗОШ N№ 3 не прийнято, питання знову відкладено і, як сказав міський голова, розгляд цього питання планується на лютий місяць наступного року після ретельного вивчення ситуації у школах, як у третій, так і в першій. Також Бичков С.М. пообіцяв провести зустрічі з батьками та вчителями учнів третьої школи і дослухатись до них.
Звісно це питання дуже важливе, і його необхідно донести до кожного вчителя, учня, батьків. Так, демографічна ситуація на сьогодні невтішна, кількість учнів за останні 10 років зменшилась вдвічі. Але ніхто не знає, що буде завтра,через рік, або через 10 років. Можливо тоді буде ситуація зовсім протилежна, адже вже сьогодні дитячі садочки в місті переповнені, і багатьом діткам не вистачає місця. То можливо треба прорахувати наповненість шкіл на декілька років уперед, щоб не шукати потім, де розмістити вже більшу кількість дітей?
І якщо закриття школи не минути, то необхідно дати час дітям для підготовки та адаптації, а також допомогти з працевлаштуванням вчителів.
Думки жителів міста щодо майбутньої долі школи розділились: одні хочуть, щоб школа закрилась, і за рахунок зекономлених коштів покращити матеріально-технічну базу інших шкіл, провести ремонти та утеплення, інші навпаки, бажають у будь-який спосіб зберегти школу. Тож, вирішувати все одно щось потрібно.
Ось що пишуть про третю школу Брати Капранови, в минулому учні цієї ж школи:
«Так. Ми закінчили Очаківську школу №3. Ту саму, яка нещодавно примудрилася увійти до десятки найгірших шкіл країни за результатами ЗНО з української мови.
Коли ми прийшли до школи схвильованими первачками, вона була ще восьмирічкою. Класи тоді опалювалися пічками, і наш теж був обладнаний чорною голландкою, яка мала честь обігрівати також кабінет директора. По закінченню ж опалювального сезону, навесні на подвір’я урочисто в’їхав екскаватор і почав копати велику траншею – до школи тягли гілку центрального опалення. Дитячій уяві не давали спокою людські та кінські кістки, що зловісно визирали з-під землі – під спортивним майданчиком виявили поховання часів російсько-турецької війни. Але цей факт не став об’єктом суспільної уваги – за радянських часів тема невідомих поховань була надто небезпечною. А ще траншея на шкільному дворі відкрила справжній скарб – ківш екскаватора підчепив і розбив глек, повний срібних турецьких монет. Діти миттю розтягали начиння ще до того, як екскаваторник виліз із кабіни, і довго ще музейники у супроводі міліції ходили по родинах школярів, намагаючись повернути скарби державі. Цей яскравий епізод навіть увійшов до нашого роману «Щоденник моєї секретарки», головний герой якого теж учився у третій очаквській школі.
Школа стоїть на горбі, з якого відкривається чудовий вид на лиман, і ми всією школою дружно вибігали на подвір’я, щоб подивитися, як на ремонт у Миколаїв іде ядерний підводний човен або велетенський крейсер з літаками на борту.
Восьмирічна третя школа виглядала Попелюшкою серед міських середніх посестер, а проте ми з однокашниками регулярно вигравали районні змагання з легкої атлетики, волейболу, боротьби і навіть шахів. Коли ж ішлося про обласні олімпіади, частенько делегацію району супроводжували до Миколаєва вчителі саме третьої школи, бо їхні учні у команді складали більшість.
І ще згадується, ви не повірите – шкільна бібліотека. Чесне слово. Крім основного книжкового призначення вона відігравала тоді роль дитячого штабу, коли ми організовували вечори, конкурси та такі інші шкільні забави. Керівниками ж цього штабу виступали веселі та енергійні дівчата – бібліотекарка та викладач мови й літератури.
На жаль, ім’я першої вивітрилося з нашої пам’яті, а от з другою – Ларисою Миколаївною Магу ми й досі залюбки зустрічаємося, коли навідуємося до рідного Очакова.
Можливо, саме це і було секретом того успішного покоління школярів Третьої. Вчителі-ентузіасти та бібліотека як місце сили. А можливо, це і рецепт майбутнього відродження нашої школи.
Сказати чесно – школи жалко. І не тільки тому, що закриття школи – поганий знак. А і головне тому, що це – наша школа. А це означає, що треба щось робити. І робити власноруч. Що ж робити? Впливати на викладацький склад ми не можемо – це справа місцевої громади. Але допомогти шкільній бібліотеці – це вже, цілком у нашій компетенції. Тим більше, що самі пишемо і видаємо книжки.
Тож, як будемо цього року їхати до Очакова, візьмемо з собою книжок і завеземо до шкільної бібліотеки. За наших часів вона розташовувалася у старому корпусі з вікнами на вулицю. Заразом і подивимося, де знаходиться зараз.»
Не залишився осторонь проблеми третьої школи і наш постійний читач, глядач, спостерігач Шпильовий В.В., поділившись з редакцією цінною історичною інформацією.
«Построенное в начале ХХ века здание на своем долгом веку повидало многое.
Место под застройку было выбрано неподалеку от восточного бастиона, где проникла в крепость 6-я колонна под предводительством бригадира Горича зимой 1788-года. В 1900 году в новом здании, возведенном в Соборном переулке, было открыто трехклассное городское училище. Похожее строение находилось в артиллерийском городке (унтер-офицерская школа). Через 13 лет трехклассное училище было реорганизовано в высшее 5-ти летнее начальное.
Училище построили почти напротив поместья Гавриила Судковского - через дорогу.
Особые испытания городскому училищу выпали в Гражданскую войну. В нем летом 1919 года совсем недолго располагался штаб крепости. Но ввиду начавшихся обстрелов с моря он переместился в один из казематов инженерного ведомства. Следующим летом Очаков подвергся беспощадной бомбардировке эскадрой Белого флота. По городу и окрестностям кораблями было выпущено около тысячи снарядов.
Из-за слабой подготовки артиллеристов линкора «Генерал Алексеев», фугасы его главного калибра (305 мм) падали по всей округе, будучи предназначенными береговым батареям.
Школа, к счастью, при этом нисколько не пострадала.
В 1920 году здание вновь приняло учеников в начальную (4-х классную) школу, которая там просуществовала недолго. Красная милитаризация 30-х годов не шла в ущерб образованию, а наоборот, являлась ее непременным условием. Задолго до войны (начало 30-х) в Очакове построили новую школу (известную сегодня как школа №2) и отремонтировали с той же целью цейхгауз (бывшую женскую гимназию, который стал называться школа №1). Перед самой войной закончили постройку еще одной школы (сегодня известной как школа №1), для которой использовали кирпич взорванной неподалеку Свято-Троицкой церкви.
Освободившееся здание в Соборном переулке (переименованный в переулок товарища Перца) перешло в военное ведомство. В нем разместили штаб минно-торпедной партии. Память о товарище Перце городская власть, очевидно, намеревалась сохранить в сердцах, поспешно дав новое имя переулку, в связи со смертью товарища Кирова (Кострикова) в 1934 году.
При оставлении города в августе 1941 года истребительный батальон под командованием бывшего учителя математики А.Г. Шевченко взорвал практически все капитальные строения, принадлежавшие войсковым частям гарнизона.
По причине того, что командиром подрывников был учитель или просто по счастливому стечению обстоятельств, здание бывшей школы, в числе других школ и считанных административных сооружений, не пострадало. В оккупацию румыны использовали его по прямому назначению. А довоенное название переулка (улицы) в оккупацию не стали менять.
Сохранилось школьное сочинение времен румынской оккупации о школе ее ученика - Ялонжи Александра.
После окончания войны школа пустовала недолго. В начале 50-х она вновь заработала, как восьмилетка, и учит школьников без перерыва по сей день. Пожалуй, ни один из немногих сохранившихся городских архитектурных памятников военного и гражданского строительства образца XIX века не имеет столь насыщенной биографии. А старейшая школа города успела выработать собственные традиции.
В ее пропитанных историей стенах были выращены и вышли в большую жизнь хорошие люди. Многие из них – стали достойными гражданами, заслужив уважение и признание общества. В разные годы школу окончили Артеменко Николай (стал генералом); Баран Олег (работает заведующим Кафедрой высшей математики в университете им. Сухомлинского); Буланов Валерий (капитан 1 ранга); Карташов Николай (доктор медицинских наук)... и список можно продолжить.
Такая школа должна иметь будущее.
Н. Пишук
З використанням матеріалів книги
В. Шпильового «Очаков. Неизвестные страницы»
та Братів Капранових
Газета “Чорноморська зірка” №57-58 від 15 липня 2016 р.