100-річчя газети «Чорноморська зірка»
«Чорноморська зірка» побачила світ 21 травня 1919 року під назвою «ЮГУКРОСТА».
У квітні 1920 року в місто прибув загін матросів-балтійців під командою Івана Сладкова, призначеного комендантом. У складі загону був зубний лікар Михайло Ісакович Бухбіндер (псевдонім Анті). Окрім лікарської справи, йому було доручено редагування газети, яка б була рупором становлення радянської влади в Очакові. Нова газета виходила спочатку під назвою «Известия очаковских, красноармейских, крестьянских и рабочих депутатов», а згодом – «Красный Очаков» накладом у 1,5 тис. примірників. Вона подавала матеріали про боротьбу з Врангелем, зміцнення робітничо-селянської влади, міські недільники, медичне обслуговування, роботу шкіл, продрозверстку, боротьбу з голодом. Одночасно з новою газетою вийшло декілька номерів «ЮГУКРОСТА».
30-і роки. Відбудова. Колективізація. Часопис району й міста почав виходити вже під назвою «Колективіст Очаківщини», котрий охопив солідний життєвий проміжок, включаючи довоєнний і повоєнний, аж до 1970 року. Редактором «Колективіста» у серпні 1930 року був направлений Іван Жадан, секретарем – Яків Цейтлін. З часом редакцію поповнили інструктор Кінаш і літпрацівник В. Руденко, завідувач друкарні – Нудельман. Колектив друкував також газету Очаківського укріпрайону «Полундра». Застаріле обладнання друкарні потребувало чимало часу для випуску газети. У 1930 році тираж газети становив 2,5 тис. примірників. Редактор свої матеріали підписував І. Недавній.
Редактори довоєнного часу: Сергій Кінаш (1931-1933), Павло Кузнєцов (1933-1934), Дмитро Штеренглуз (1934-1939), Антон Швець (1939-1941).
У перший рік окупації А. Швеця у складі диверсійно-розвідувальної групи під час переправи через Дніпро-Бузький лиман було схоплено німцями і розстріляно біля с. Дніпровка. Пізніше перепохований на очаківському кладовищі. У 70-ті роки редакція «Чорноморської зірки» започаткувала щорічну премію ім. Антона Швеця, яка присуджувалася кращому робсількору газети.
У повоєнний час трудовий ентузіазм змучених війною людей просто зашкалював. І «районка» зарясніла повідомленнями з трудового фронту. Звичайно, офіціоз переважав на газетних шпальтах: партійні з’їзди і пленуми, трудові рекорди по країні та фото героїв відбудови. Але потрохи все більше з’являлося місцевих матеріалів. Район розвивався як сільськогосподарський. Йшло в гору тваринництво, рільництво, овочівництво, садівництво і навіть бавовнярство. Місцеві рибколгоспи, рибокомбінат виконували й перевиконували плани з видобутку та переробки риби.
Районна газета намагалася «бути в курсі», встигати за змінами, виходила тричі на тиждень. Редакційний «газик» мало не щодня виїжджав у район, аби вхопити найсвіжіші матеріали.
Тоді, у 60-і роки в газеті працював високопрофесійний колектив, очолюваний іменитим редактором, членом Спілки письменників України Леонідом Івановичем Куліченком. А над змістовністю, оперативністю газети працювали Григорій Іванович Бабієнко, фронтовик, інтелігентна людина, колишній моряк, Ніна Миколаївна Савостяненко, Анатолій Михайлович Барбалюк. Відповідальним секретарем газети (макетував) працював багато років Василь Іванович Міхорик, фронтовик.
Незмінним коректором «Чорноморки» аж до початку 2000-х років була Діна Іванівна Красотіна. Вона віддала газеті близько півстоліття. Її вмінню знаходити і виправляти помилки міг позаздрити будь-який фаховий вчитель.
Редакція на той час розміщалася у лівому крилі райкому КПУ (нині – музей ім. Суворова). А вся творча бригада з чотирьох чоловік, включаючи й кореспондента радіо, займала ще один кабінет у правому крилі, фотокор – в окремому кабінеті. Друкарня знаходилась у пристосованому приміщенні з червоної цегли по вул. Суворова (на цьому місці тепер новобудова колишнього екскурсбюро) і більше була схожа на хату. Процес виходу кожного номеру газети і її друк, через брак спеціального обладнання, був надто трудомістким і нерідко затягувався до ранку. Отож діти зі школи йшли не додому, а на роботу до батьків, і тут готували уроки. Водночас навпроти райкому партії перебудовувався під друкарню колишній кінотеатр.
Приміщення побудували й поділили його між друкарнею та редакцією, створивши такий собі будинок преси. «Чорноморська зірка» (газета була так перейменована у 1970 році за результатами конкурсу на кращу назву за пропозицією одного з журналістів «Південної правди») отримала другий поверх разом із складальним та лінотипним цехами друкарні, а друкарня – перший. Директор друкарні Йосип Антонович Іванський, молодий спеціаліст, котрий приїхав з сім’єю до Очакова зі Львова, доклав чимало зусиль аби на підприємстві з’явилося нове обладнання. Газета «заграла» ще й професійним поліграфічним виконанням. На традиційних щорічних обласних, а то й республіканських конкурсах, наша «Чорноморська зірка» була, як правило, у трійці кращих. Хоча шлях до успіху був непростим.
Газета проходила довгий шлях, на якому траплялися і неприємні сюрпризи. Віддрукований на друкарській машині матеріал (а іноді й рукопис) потрапляв до лінотипіста Поліни Трохимівни Сладковської – вона відливала газетні рядки в металі. Затим наставала черга метранпажу Ольги Василівни Трубіциної. Маючи перед собою макет сторінки з-під руки відповідального секретаря Василя Івановича Міхорика, вона складала сторінки з металевих рядків. І тут мало все співпасти. За щонайменшої неточності у підрахунку рядків з’являлася «дірка» або навпаки – «хвіст». І тоді від Ольги Василівни перепадало на горіхи всім, хто потрапляв під руку.
А найбільше, звичайно ж, відповідальному секретарю. А Василь Іванович, демонструючи олімпійський спокій, відкладав у бік недокурену (яку вже за день!) цигарку, мовчки вставав і йшов усувати «проблему». Як правило, все швидко затихало, бо вихід швидко-швидко знаходився. Заради справедливості, слід віддати належне професійності поліграфістів: Сладковської та Трубіциної, Лариси Михайлівни Кузіної, Ірини Федорівни Балюк, Лідії Василівни Кравченко, друкарів Зінаїди Пастухової та Анни Даскал, - їх частка у визнанні високого рівня «ЧЗ» була дуже вагомою. Гірше було, коли з ладу виходило обладнання, зокрема, лінотип. Тоді процес зупинявся, і ніхто не міг сказати на скільки. Всі лише терпляче чекали, коли механік друкарні, а часто і директор Й.А. Іванський, у замурзаному спецодязі вилізуть з-під машини і дадуть жаданий пуск.
Траплялися й інші «НП», які довго тримали чергового по випуску номера на роботі. Це – очікування передачі інформації РАТАУ (радіотелевізійного агентства України) про пленум чи з’їзд партії.
Кінець 70-х – початок 80-х. Життя вирує. Очаківщина гримить врожаями зернових, рекордними настригами вовни, надоями молока. Вражають трудові здобутки рибопереробників, рибалок. Газеті – тільки встигай подавати все вчасно. Район нагороджується перехідним Червоним прапором ЦК Компартії України за перемогу в соцзмаганні. І тоді разом з багатьма трудівниками полів і ферм високу урядову нагороду – орден Трудового Червоного прапора – отримав завідувач сільськогосподарського відділу газети А.Г. Чумаченко (на той час журналістів нагороджували рідко).
Приємно гортати сторінки підшивок газет. Вони рясніли великими виразними знімками передовиків виробництва, чим газета дуже вигравала. Тут всю свою майстерність і фантазію виявляли фотокори Раїса Петрова, Олександр Маслов, Лілія Шахміна, Олександр Луба, згодом Олексій Шибанов, Віктор Шибанов. Редагував газету Григорій Матвійович Рижков.
Час йшов. На зміну старим фахівцям приходили нові, не менш професійні кадри – Валентина Тищенко, заввідділом культури, Марія Савчук, Олександр Новицький, заввідділом листів.
До речі, перший фейлетон в газеті з’явився саме авторства О. Новицького. Байки писав А. Бєлявцев.
Кардинальне оновлення газети відбулося з приходом у редакцію Всеволода Ільїна – спочатку заступником редактора на місце поважного пенсіонера О.Я. Максимова, а, коли невдовзі слідом за Олександром Яковичем зазбирався на заслужений відпочинок і редактор Г.М. Рижков, - 34-річний Всеволод Олександрович у 1981 році був призначений редактором «Чорноморської зірки». Він прийшов з Миколаївської облтелерадіокомпанії, але вже з багажем газетного журналіста. Відразу повіяло, як мовиться, свіжим вітром, який відчували і в редакції, і у владних кабінетах. Новий редактор був зовсім іншим. Згусток енергії, рішучий, сміливий. Говорив чистою українською мовою. До нього сторожко приглядались, дехто поза спиною називав націоналістом. Він клопотав про поліпшення житлових умов працівників. В результаті п’ятеро журналістів отримали квартири.
В. Ільїн привів в редакцію нових людей, передовсім, молодь. Переважно, це були жінки, <...> Почалася фахова робота над поліпшенням змісту газети: зникли сухі зведення, лекції ветеринарів та зоотехніків. З’явилися живі матеріали – репортажі, аналітика, нариси, оперативна цікава інформація, влучні яскраві заголовки і, що найголовніше, - смілива критика.
Газета прагнула якнайповніше відповідати уподобанням своїх передплатників. <...> Словом, почалась справжня колективна творча і злагоджена робота.
Навіть такі, здавалось би, сухі суто партійно-виробничі тематичні сторінки, як «Соціалістичне змагання» (цілий внутрішній розворот), «Народний контроль», «Світогляд» ми намагалися робити цікавими, читабельними. Та найбільше читачі чекали виходу таких тематичних сторінок як «Поштова скринька», «Родинне вогнище», «Гарт», «Кохана, мила, дорога», молодіжної «Бригантини», літературної сторінки «Левант», сторінки для дітей «Школярик». Роботи вистачало всім, активно співпрацювали й дописували читачі. Тираж газети досяг 4,5 тис. примірників.
За Ільїна газета значно розширила свій робсількорівський актив. Редактор мав вдачу приваблювати цікавих і непересічних людей, знайомлячи з ними й нас, журналістів.
У нас бували відомі письменники та поети, археологи, науковці, спортсмени, винахідники, художники, мандрівники...
<...> Найбільше сварив за мову, борючись за її чистоту. Чесно кажучи, почувалися ніяково поруч з ним, адже грішили «очаківським суржиком».
Сам же редактор був стимулом для удосконалення, і ми прагнули його рівня. А робили газету живою, цікавою, гострою, оперативною, словом, читабельною, люди в більшості без спеціальної журналістської освіти. Та кожен мав свій секрет здобувати й подавати інформацію. І в кожного виходило вдало, неповторно. Наприклад, заввідділом промисловості Людмила Петренко згуртувала таку робкорівську бригаду з провідних фахівців міста, що за будь-якого редакторського запиту вона могла як найоперативніше організувати і покласти на стіл потрібний матеріал.
Марії Гончар, старшому кореспонденту, найбільше вдавалися розповіді про людей, животрепетні життєві історії. Тож, коли газета потребувала лірики, то це до Марії Романівни.
Про сільськогосподарські справи цікаво писав Олексій Підгорний (його син Руслан став журналістом). Культурне життя міста й району було парафією Валентини Блудової (Бондаренко).
Напевне, не погрішу проти істини, коли скажу, що газета і Л. Колпакова – це найбажаніший і найвдаліший тандем. Лідія Миколаївна прийшла працювати в редакцію свідомо, втіливши в життя свою давню мрію, від чого газета тільки виграла, отримавши талановитого журналіста. Маючи рідкісну комунікабельність, вона могла розговорити найсуворішого і наймовчазнішого співбесідника. А ще мала справжнє чуття на людей непересічних, розповіді про яких у неї виходили неповторними, глибокими й чутливими. Тож, недаремно Лідія Колпакова зберігає у своєму домашньому архіві свідоцтво про присвоєння їй високої журналістської відзнаки «Золоте перо». Це яскравий приклад того, що журналістика – не професія, а стиль життя. Вона й зараз не припиняє писати.
Глибокий слід лишив у «Чорноморській зірці» фотокореспондент Віктор Михайлович Шибанов. Натура багатогранна. Одним словом про нього не скажеш. Фотограф, журналіст, художник, майстер різьблення по дереву. А ще – автор невеликої дослідницької роботи з краєзнавства. На прикладі Віктора Михайловича можна навчати дітей відповідального ставлення до всього, за що б не взявся.
Колектив жив творчо, цікаво. Шестеро журналістів газети стали членами Спілки журналістів СРСР, а пізніше – Національної спілки журналістів України. Брали участь і ставали лауреатами обласних журналістських конкурсів.
Популярним у районі став турнір з футболу на приз «Чорноморської зірки», започаткований з ініціативи редактора.
До «ЧЗ» потяглися бажаючі повчитися. На базі газети часто проводилися обласні семінари журналістів, наради редакторів «районок». Стажування в нашій редакції чи не щороку проходили майбутні журналісти, студенти Київського Державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Той, хто пройшов її школу, міг працювати у великих інформаційних виданнях. Так, Людмила Петренко, приїхавши до Києва, працювала в УНІАН, молодий фотокор Олекса Шибанов - у популярних столичних газетах та журналах, О. Новицький редагував газету в Тюменській області, Ірина Реулець, спочатку вкусивши журналістського хліба в нашій «районці», успішно працювала в обласній газеті «Рідне Прибужжя», пізніше очолила редакцію «Чорноморської зірки». Перші журналістські кроки в «ЧЗ» зробили випускники Миколаївського коледжу преси та телебачення Наталка Ткаченко і Тетяна Лупул, згодом прийшовши працювати в редакцію. Знайшла себе в газеті, маючи хист до слова і бібліотекар Людмила Кочмар.
У 1987 році редактором газети був призначений заступник Іван Миколайович Андрущенко. За його керівництва під патронатом секретаря РКПУ Г.Ф. Крикун у великому приміщенні редакції, кабінеті преси, була облаштована й відкрита «Літературна вітальня». А в коридорі другого поверху – тематичні стенди про історію газети та її сьогодення. Це було недешеве надбання. Допомогли спонсори, зокрема гідровузол. Меблі для вітальні доставили з Костополя. А люстри та тканини для оздоблення стін – з Прибалтики. В кабінетах був зроблений ремонт.
У 90-і роки вперше чи не за всю історію партійної преси на сторінках нашої газети з’явилася фотографія священика, друкувалося слово Боже. На це насмілився редактор Іван Миколайович Андрущенко, хоча потім і перепало від першого секретаря райкому. «Чорноморська зірка» була органом спершу райкому партії України, районної, міської рад народних депутатів, згодом співзасновником став і трудовий колектив редакції.
Так тривало до 1991 року. Незалежність не принесла помітних змін газеті, крім того, що під її «шапкою» почали писати: «Орган Очаківської райдержадміністрації, районної, міської рад та трудового колективу».
А хотілося свободи. Вона проявлялась у творчих ініціативах, зокрема, в спробах писати, що на серці ляже, критикувати вище керівництво, за що «по голівці не гладили», проводити так звані заочні сесії сільрад. Це у нас називалося поїхати за ковтком свіжого повітря.
Поступово в життя газети почав входити фінансовий голод. Почалися затримки з виплатою зарплатні. Зростали борги перед друкарнею. Редактор І. Андрущенко починав ледь не кожен робочий день з кабінетів засновників, випрошуючи зароблені кошти. Все це, звичайно, не сприяло робочому процесу. Чим далі – тим гірше. Ситуація загострювалась. Дійшло до того, що засновники взялись підраховувати, про кого з них більше пише газета – про місто чи район (на той момент місто й район розділились), то, мовляв, нехай той і фінансує. Один кивав на іншого, а в результаті проблема не вирішувалась. Довелося шукати грошей деінде (підтримували передплатники – тираж газети становив 7,5 тис. (!)). Бралися видавати брошуру «Воскресенье» і торгувати нею; започаткували стенди платних оголошень біля ринку та автовокзалу. Та від цих заробітків, окрім додаткових проблем, ніякого зиску не мали. Була навіть спроба перезатвердити газету, відмовитися від районних структур, звівши все до одного джерела фінансування.
Та це призвело б до однобокості діяльності газети – хто платить, той і музику замовляє. З цим уже не зміг миритися творчий колектив «ЧЗ». Бо на першому плані були все ж інтереси читачів.
Почалися незворотні процеси і в друкарні – «летіло» старе обладнання, а купити нове не давали ті ж чвари. А коли з ладу вийшла ще й «яга», так жартома називали машину для виготовлення кліше фото, здавалося прийшов кінець. Газета опинилася без фотографій, «сліпою», сірою. Віктор Михайлович, аби якось зарадити становищу, змінив фотоапарат на олівці, малював клішовані заставки до тематичних сторінок, рубрик.
Наприкінці 1999 року ми пішли на ризик. Ще не маючи уяви, як це робиться, набирали тексти на старенькому комп’ютері, що випросили в банку «Україна». Записували на дискету, комп’ютерник Сергій Колпаков бігав переводити в інший необхідний комп’ютерний формат у військову частину, дискету автобусом передавали в Миколаїв.
Не все виходило, затримувалися тоді в редакції допізна.
Врешті-решт, рушили до Жовтневої друкарні, яка одна із перших районних друкарень в нашій області перейшла на офсет.
І ось, на білому папері, з жаданими знімками вийшов перший номер 2000 року! Як ми раділи і вітали один одного! Щасливі, понесли газету засновникам, поділитися радістю й показати зовсім інший, сучасний поліграфічний продукт.
Та де там... В кабінеті на третьому поверсі сказали, мовляв, забагато знімків, на першому – «і воно вам треба?». Підтримав нашу ідею з переходом на офсетний друк лише один депутат міськради – Євген Міщеряков.
Та тільки іншого нам вже було не треба. Побачивши переваги офсету, повертатися назад вже було несила. Зухвалий вчинок з переходом на офсет мав свої наслідки.
У 1994 році внаслідок поділу власності хтось «розумний» друкарню відніс до міської, а редакцію «Чорноморської зірки» - районної.
І тоді, на правах господаря, міська влада почала випихати «Чорноморську зірку» з її приміщення, закидаючи грізними листами, мовляв, щоб за добу й пилу опісля не лишилося. Та, оскільки газета залишалася на місці, а нахабно висилити нас боялися, то почали «ущільнювати», пропонували зігнати всіх з усім редакційним майном на 12 м. кв. Тіснили-тіснили й опинилася газета в колишній «Літературній вітальні», яка після поділу вже не була схожа на себе, прийшла в занепад, і була взагалі відрізана від тепла, адже й друкарні було вже важко утримувати споруду.
Все вищесказане не могло минутися безслідно – відбулася перереєстрація «Чорноморської зірки», і вона відокремилась від міського засновника.
Та, як не лізли з шкури міські чиновники у своєму намаганні принизити, а то й знищити «Чорноморську зірку», вона вистояла. Бо звідки їм знати, що навіть у холодному приміщенні, та коли всі разом, ще гарячіше б’ється серце й тверезіше думка. Чиновники приходять і йдуть. Он скільки їх було!.. А газета залишається.
У 2006-2011 рр. колектив скоротився втричі. Боляче було розлучатися з колегами, з якими з’їв не один пуд солі.
Та змушувало безгрошів’я, яке дошкуляло все сильніше. Фінансування редакції здійснювалося за залишковим принципом і переважно на зарплату. Про розвиток матеріально-технічної бази, якої газета конче потребувало, треба було думати самим. Кошти на комп’ютери, принтери, сучасні фотоапарати добували як могли. Започаткували рекламну газету в газеті «Сорока». Домовлялися з керівниками сільгосппідприємств про зерно; шукали бортову вантажівку – і з простягнутою рукою під ганок: дайте хто скільки може.
І давали: хто тонну, хто дві, хто півтори. З вдячністю згадуємо керівників сільгосппідприємств, які у важку хвилину завжди підставляли плече газеті – Ю.В. Кравченка, В.Є. Маханькова, Ф.І. Іванова, М.В. Шумана, О.О. Кравченка, директора винзаводу «Лиманський» П.Г. Корнієнка, який допоміг редакції придбати комп’ютер, обігрівач.
Сьогодні «Чорноморська зірка» друкується в Миколаєві в обласній друкарні. Врешті-решт, під настирливим тиском «доброзичливців» редакція газети перебралася до приміщення районної бібліотеки, творчий колектив скоротився до мінімуму. Але це не завадило «ЧЗ», як і багато років тому, гідно виконувати свою місію часопису подій, що відбуваються в місті та селах Очаківщини, і завжди, за будьяких умов залишатися зі своїм читачем.
2014 р. — Очаківській «Чономорочці» - 95 років
14 червня 2018 року на засіданні сесії Очаківської райради було ухвалене важливе рішення, яким редакції районної газети «Чорноморська зірка» безоплатно передано окремо індивідуально визначене майно спільної власності територіальних громад сіл Очаківського району правонаступнику - приватному підприємству «Редакція районної газети «Чорноморська зірка».
П’ять представників трудового колективу редакції – Баранова І.А., Кочмар Л.Ф., Лупул Т.Г., Пишук Н.С., Рижикова І.А. стали учасниками та власниками приватного підприємства, яке продовжить справу районного видання «Чорноморська зірка».
На фото колектив редакції 2018 р. (в неповному складі) зліва-направо: Лупул Т.Г. , Пишук Н.С., Кочмар Л.Ф, Рижикова І.А.. (Баранова І.А. в декретній відпустці)
Що ж до самої редакції, то в неї, хотілося б думати, поменшало обов’язків, котрі відійшли із роздержавленням ЗМІ. Маленький та згуртований колектив «Чорноморської зірки» (нині – приватне підприємство). Усе це – результат наполегливості, менеджерського хисту директора Наталії Пишук. І ні на кого, і ні на що колективу не слід покладатися у роботі, лише на власну совість, професіоналізм та журналістську етику. А це завжди відгукнеться й прийде вдячний читач. Успіхів тобі, наша «Зірочко», у самостійному житті!
Н. МАТІЄНКО
текст із скороченням
(З альманаху «Южный город» №3, 2018р)