На лимані. Очаківська бувальщина
Одного зимового вечора зібралися ми – сусіди – побалакати, згадати минуле. Зайшла розмова про погоду, почали мріяти, як будемо по весні ловити рибу. Потім Василь Павлович запропонував:
- Давайте розповімо про щось значне, цікаве, таке, що запам’яталося на все життя.
- Що ж його розповідати? – запитав сивоголовий Михайло Потапович. Він замислився, поскріб лоба. – Хіба ось це.
Довелося мені з групою молодих хлопців повертатися з Очакова додому у Василівку. Як зараз пам’ятаю, було це 7 березня 1947 року. Тоді, коли крига сковувала лиман, ходили ми пішки до Очакова, а через фарватер перелазили на животі по невеличким крижинам, що їх потрощив криголам. Минули ті часи. Тепер не те, - ми, тавричани, користуємось катером, а суходолом підвозить автобус.
Годині о дванадцятій ступили ми на лід. У моїх супутників – молодих хлопців були ковзани. Звичайно, вони могли б поїхати, але я попросив їх йти пішки, доки доженемо групу людей, що посувалася по кризі попереду, десь з кілометр.
Тільки-но відійшли від берега, як подув свіжий південний вітер, з моря воду погнало у лиман. Вода почала покривати лід, а він в цей час, ви знаєте самі, дуже швидко розтає.
- Хлопці, ходімо навпростець до берега (тобто до Покровських Хуторів, а до них вісім кілометрів), - крикнув я. ми повернули на 180 градусів, дійшли до буїв, що стоять на фарватері. Раптом побачили чорну пляму на льоду.
- Ану, Васько, попробуй штричкою – так ми звали палицю з гвоздиком, - що воно таке? – запропонував Петро.
Не встиг Васько ударити, як штричка пронизала лід наскрізь. Я хотів обминути це кляте місце, та не встиг, щось піді мною зашуміло, і я опинився у холодній воді. Думки в такий момент, як кажуть, летять дуже швидко. Умить промайнула думка, що треба взятися за кромку криги і бити ногами по воді. Так я і зробив, і швидко видерся на лід. Стою мокрий, важкий, а хлопці бояться, що проваляться разом зі мною, тікають від мене.
Небагато й пройшли, як знову я опинився у воді. Нове становище було набагато гірше, лід ламається, вилізти ніяк не можу, а хлопці побігли.
- Товариші, що ж ви кидаєте мене? – гукнув я. Аж от повернувся Петро, подав мені палицю і я вибрався на лід. Видовисько було не з найприємніших: з мене тече вода, стукотять зуби, плакати хочеться. За ті кілька секунд у пам’яті промайнуло все життя. А як же діти, жінка без мене в такий важкий час? До берега лишалося кілометра з три. Ось уже видно людей, що ходили по березі, а допомогти нам нічим не могли. Лід швидко танув, кругом нас утворилося безліч ополонок. Довелося лягати й котитися, бо лід не тримав вже людину. Коли ж доповзли до берега, то й тут лід розвело, було неможливо ні перескочити, ні встояти на місці. Та ось його відірвало від берега, і крижини біля нас зімкнулися. Провалюючись до поясу у воду, ми насилу вибралися на піщаний берег.
А група людей, що йшла попереду нас, ще стояла на льоду перед розводом. Їх почали рятувати тільки ввечері: стелили дошки, добирались до них, в’язали канатами і тягли на берег. Одна з жінок не витримала таких випробувань і померла ще тоді, коли її витягали з води.
Всіх врятованих добрі люди розібрали по домівках, і хоч було в самих голодно, нагодували, розтерли горілкою. Врятовані і плакали, і сміялися, радіючи своєму щастю. Мене взяла до себе добра жінка – Марія Силецька, нагодувала, переодягла в сухе і тепле, а сама побігла рятувати жінок. Великої душі була ця людина.
Давно це було, але й тепер хочеться кричати всім: «Люди, не ставайте на лід, якщо не знаєте, чи міцний він. Батьки, бережіть дітей, не пускайте їх у непогоду і на повесні на лід!»
… Михайло Потапович замовк, а ми ще довго сиділи мовчки під враженням від прослуханого. Кожен думав про своє. І, мабуть, довго так сиділи, та онук Михайло Потаповича увімкнув приймач, з якого почулися слова про трудову славу наших сучасників, про велич завдань, що поставив перед партією и народом ХХV сїзд КПРС.
Г. Іщенко 1976 г.
Подг. Сергей Кузнец
Газета «Очаківський тиждень» №107 от 10.05.2021